"Коли потяг у даль загуркоче"
1926
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні...
Шум акацій... Посьолок і гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролітають вагони
і колеса у тьмі цокотять...
Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій...
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй...
Твої губи - розтулена рана...
Ми хотіли й не знали - чого...
Од кохання безвольна і п'яна,
ти тулилась до серця мого...
Ой ви ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі...
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі...
Пам'ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв...
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог -на нашій путі...
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті...
Дні пройшли. Одлетіла тривога...
Лиш любов - як у серці багнет...
Ти давно вже дружина другого,
я ж - відомий вкраїнський поет.
Наче сон... Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв...
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв.
Я б забув і образу, і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос і коси,
твої коси сумні цілувать.
Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.